|
— Прошу, чоловіче добрий,— промовив Дмитро Іванович.— Здається, знайоме обличчя. А от не пригадую.
— Були ми якось у вас з Іваном Савичем Бутом.
— От, от. Цілою капелою? Щось пригадується...
— Так...
Узявши під руку гостя, Дмитро Іванович повів його до свого кабінету.
— Сідайте, добрий чоловіче, розповідайте, що вас привело до мене.
Коваль, не відразу знаходячи слова, висловив свою занепокоєність, що нині відчувається якесь нехтування народним мистецтвом. Якщо недавно ще бандуристи, кобзарі були шанованими людьми, до них тяглись люди, щоб почути про історичну старовину, послухати народну пісню, то нині до всього цього починає відчуватись байдужість.
Дмитро Іванович, погладжуючи сиві вуса, уважно вислухав гостя, посміхнувся:
— Час такий, Олексо Семеновичу...— відповів професор, сяйнувши лукавою посмішкою крізь вуса.
І помовчавши, запитав, чим ще займається Олекса. Той сказав, що робить кобзи.
— А може, зіграти щось погодитесь? — трошки згодом запитав Дмитро Іванович.
Гість охоче взяв свою кобзу — полились знайомі пісні, які так любив Яворницький: «їхав козак за Дунай», «Ой, літа орел, літа сизий», далі — «Думи, мої, думи...» Дмитро Іванович підвівся з крісла, підійшов до шафи, дістав якусь книгу:
— Візьміть, добродію. Ви тут побачите різні варіанти кобз, тут є запорізькі кобзи і сучасні. Погляньте на дозвіллі, може, щось запозичите звідси, щось наштовхне на своє, нове, оригінальне. Може, утнете таку кобзу, що прославиться, як скрипка Страдіварі. Головне, вірте в себе, в свій талант. Підстави для того — незаперечні! (За І. Шаповалом).
|
|
